ПІДГАЙЦІ (Тернопільська область)

ПІДГАЙЦІ – місто, районний центр. До Підгайців приєднано х. Буда. Розташоване за 70 км від м. Тернопіль, на правому березі р. Коропець (басейн Дністра) на висоті 333 м над рівнем моря. Через своєрідний мікроклімат місто називають “Зимні Підгайці”.

Найближча залізнична станція Потутори – за 24 км, на лінії Тернопіль–Ходорів. Через Підгайці пролягають автошляхи Галич–Сатанів та Бережани–Монастириська. Територія – 3,14 кв.
км. Населення – 2830 осіб (2014).

Перша письмова згадка про поселення – 1397 р. Як місто вперше згадано 1463 р. Назва Підгайці походить, за однією версією, від густих лісів (гаїв), що оточували місто із заходу; за іншою – від гори Гай, котра височить на лівому березі Коропця (“місто під гаєм”).

Герб міста: на синьому полі – золота міська брама з двома вежами та відкритими воротами. Обидві вежі мають по бійниці й завершені трьома балками. В отворі воріт – золота літера “П” над срібним півмісяцем, під ними – козацький хрест із розширеними раменами. Міська брама та вежі символізують місто-фортецю. Сигль “П” над півмісяцем засвідчує низку перемог, що здобули оборонці у битвах із татарськими нападниками; золотий хрест – символ пам’яті про загиблих в обороні рідного краю.

Перші відомі власники міста – рід українських маґнатів Княгиницьких. Згодом містом володіли Бучацькі, Вольські, Гольські, Потоцькі, Вурцелі, Чарторийські та ін. Первісне поселення існувало на території села Старе Місто, що нині є фактично передмістям Підгайців.

Замок між р. Коропець та потоком Мужилівка (Брідки) був заснований ще за княжих часів; на думку дослідників, Бучацькі та інші власники міста укріплювали його оборонну міць. Зі стратегічного погляду місце для оборони було вкрай невдале, враховуючи наявність поряд із
замком крутої гори Гай.

Однак у мирні часи завдяки вдалому розташуванню, з погляду комунікаційної мережі, Підгайці лежали на відгалуженні “Великої дороги” (via magna), що у 17–18 ст. провадила зі Львова через Рогатин, Бережани, Підгайці до Теребовлі.

Разом з тим ця дорога була сполучною ланкою маґістральних шляхів до Києва, на Поділля і в Молдову. Тому власники міста мали неабиякий зиск, контролюючи дорогу і беручи мито з купців.

Саме тому в Підгайцях розвивалися торгівля і ремесла, були великі колонії вірмен та євреїв, волохів, окрім поляків та русинів – українців. Саме цей чинник свідчить про економічну привабливість міста. У документах 1625 р. є згадка про “підгаєцьку міру” ваги.

Перший відомий цех у Підгайцях – кушнірський, який згаданий ще в 16 ст. Були ковальський, бондарський, стельмаський та інші цехи. У 17 ст. діяв єдиний у Галичині музичний цех.

Упродовж 16–19 ст. Підгайці славилися продажем зерна, великої рогатої худоби, свиней, плеканням коней. Було розвинуте гончарство. Вірменський дослідник Садок Баронч зазначив під 1675 р. наявність великої громади вірмен, які мали свою церкву та війта Сефера Байбурта.

Однак після спустошливого нападу турків у 1675–1676 рр. чисельність громади різко зменшилась, і ключові позиції у торгівлі зайняли євреї. Вони оселилися тут ще на початку 16 ст.; перші відомості про них датовані 1552 р.: їх згадано як платників податків.

Єврейська громада Підгайців була значно більшою за чисельністю, порівняно з навколишніми містами (Бережани, Завалів, Монастириська тощо). Відтоді, незважаючи на війни, епідемії, розрухи, чисельність євреїв у місті динамічно зростала.

Саме тому синагога, збудована 1627 р., є однією з найбільших кам’яних споруд серед єврейських храмів в Україні. За станом на 1910 рік у місті налічувалося 6000 євреїв. Багато з них еміґрували в США, 1895 р. де заснували товариство “Мишат Беньямін”, а в Нью-Йорку – синагогу “Підгайці”.

Певний час єврейська громада піддавалася впливам фальконізму та іншим течіям. На підгаєцькому єврейському цвинтарі поховані ряд визначних рабинів і талмудистів. Серед них найвідоміший рабин (1580–1620) Аарон-Беньямін Сольник, син Авраама. Його могилу оновили у 2011 р.

Експедиція Єрусалимського університету (Ізраїль) у 2011 р. віднайшла найстарішу мацеву (єврейський надгробок у формі вертикальної кам’яної плити, з написами івритом та символічними рельєфами, що встановлюють на могилі), датовану 1599 роком.

У 1939 р. євреї становили 50% населення міста (за різними даними, від 3200 до 5000 осіб). Друга світова війна внаслідок трагедії Голокосту призвели до винищення євреїв у Підгайцях.

На місто і замок (рештки остаточно зруйновані у 1970-х рр.) багато разів нападали завойовники (1509, 1612–1613, 1617, 1620–1621, 1631, 1633, 1648, 1649, 1653, 1655, 1667, 1675–1676, 1698 та інші рр.). Так, 1628 р. після чергового знищення міста Підгайці згадані як “oppidum nowo loсationis” (новозбудоване місто).

Незважаючи на ряд спустошень, пожеж, грабувань, воєн, Підгайці саме у 17 ст. досягли найбільшої слави і розквіту. Свідчення цьому – захоплені відгуки турецького мандрівника Евлія Челебі (1611 р. н.) та Ульріха фон Вердума, таємного посла французького принца Конде, претендента на польську корону.

Придворному польського короля Яна ІІІ Собеського французові д’ Алейраку належить опис міста: “Підгайці є одним з найбільших і найпоказніших руських міст, мають муровані доми, бруковані вулиці, п’ять церков, оборонні мури, старий замок із потужними мурами, вежами і валами, як також численне населення, котре складається із Жидів, Волохів, Вірменів, Поляків, Русинів”.

Саме тому польський король Сиґізмунд І на подання власника міста Міколая Вольського 18 липня 1539 р. повторно надав місту маґдебурзьке право, підкресливши у цьому документі, що “прастаре руське місто він переводить із права руського і польського на право німецьке”.

Один із найцікавіших епізодів історії міста пов’язаний із зникненням з підгаєцького замку величезного скарбу. 1612 р. власник Золотого Потоку Стефан Потоцький здійснив невдалий похід на Молдову, внаслідок чого потрапив у полон.

 

Його дружина Марія Могилянка, боячись нападу на Золотий Потік, разом зі своєю товаришкою
Мавроїною, дружиною молдовського логофета, передали на тимчасове зберігання своєму далекому родичеві Гольському, власникові замку і міста Підгайці, всі свої цінності. Це – 70 тисяч золотих дукатів, 12 золотих ланцюгів, що “по землі волочилися”, кількадесят куфрів із біжутерією та сріблом.

Війни між Гольськими та Потоцькими за скарб тривали впродовж 30 років. За перебігом подій стежила шляхта в усій Речі Посполитій. Попри намагання дідички Софії Гольської зі Зам’єхова затягнути цей процес, урешті-решт після її смерті (1635 р.) Підгайці через певний час (1641 р.) таки передані у власність Потоцьких – одному з найвидатніших представників цього роду – Станіславові
Ревері Потоцькому (похований у місцевому костелі Пресвятої Трійці 1667 р. поруч своєї дружини Анни Могилянки – фундаторки церкви Пресвятої Діви Марії).

Однією з найбільших подій Підгайців, вписаних в історію України, стала битва на староміських теренах біля міста Яна Собеського, тоді польного гетьмана Речі Посполитої, з Петром Дорошенком, гетьманом Правобережної України, який у часи Руїни прагнув об’єднати Україну “під одну булаву”, використовуючи обурення українського народу Андрусівським перемир’ям 1667 р., за яким Польща
і Московія поділила Україну навпіл по Дніпру.

Маючи разом із турками і татарами чисельну перевагу над поляками, бажаної перемоги Петро Дорошенко так і не здобув, оскільки у час вирішальної стадії битви Іван Сірко напав на Крим, спустошив його, чим викликав розкол у козацько-татарському союзі. За 4 години татари 16 жовтня 1667 р. уклали перемир’я з поляками.

Через три дні, 19 жовтня, маючи перед собою поляків, а в тилу непевних союзників татар – Петро Дорошенко змушений був підписати перемир’я у місцевому костелі в Підгайцях, відоме в історії як “Підгаєцькі угоди”. Це стало фактично поразкою гетьмана П. Дорошенка, оскільки бажаної мети (об’єднання України) він так і не досягнув.

2017 – У Підгайцях відтворять битву Петра Сагайдачного з військом Яна Собеського

Після руйнівних походів турецьких військ Ібрагіма Шишмана (1675 р.) та Ібрагіма Шайтана (1676 р.) Підгайці були настільки зруйновані, що власники міста змушені були просити 1677 р. короля і сейм Польщі звільнити місто та міщан від усіх податків на 12 років.

На околиці Підгайців 8–9 вересня 1698 р. відбулась й остання в історії старої Речі Посполитої битва польських військ із татарами. 12 травня 1768 р. поблизу Підгайців зазнав нищівної поразки від росіян (Вейссман) польський загін конфедератів Мар’яна Потоцького. Того ж року власник міста Потоцький на острах місцевого люду наказав стратити 11 гайдамаків – учасників Коліївщини. 

У результаті 1-го поділу Польщі (1772 р.) місто передано до Австрії (з 1867 р. – Австро-Угорщини).
Від 1867 р. – Підгайці центр однойменного повіту. Протягом 1940–1962 рр. – районний центр.

26 травня 1889 р. сталася найбільша в історії Підгайців пожежа. Тоді згоріло три чверті будівель міста і частина навколишніх сіл Голендри і Старе Місто. Завдяки допомозі мецената – французького єврея барона Едмунда-Мозеса Гірша та пожертв із практично всієї Галичини місто зуміло відродитися. 

До Першої світової війни Підгайці динамічно розвивалися. Діяли млин (1874), броварня (знищили росіяни, 1917), ґуральня, фабрика сільськогосподарських машин, цегельні, повітовий шпиталь (1874).  Значного розвитку економіка краю досягла завдяки відкриттю залізниці Львів–Підгайці довжиною 133,5 км (1909). Вона діяла до 1944 р., коли німці під час відступу підірвали її.

Колію планували продовжити до Заліщиків, але Перша світова війна не дала змоги це здійснити. Згодом згадана залізнична лінія відіграла важливу роль під час офензиви під орудою російського ґенерала Брусилова.

Під час свого повторного, після 1915 р., відступу (1917) російські війська вдруге спалили місто, знищили понад 200 будівель, броварню, фабрику тощо, після чого Підгайці так і не змогли досягти колишньої слави і розвитку.

Під час воєнної розрухи в 1915–1917 рр. у Підгайцях загинуло понад 10% населення. Динамічно розвивались філії українських товариств “Поміч” (1873), “Просвіта” (1892), спортивно-руханкове товариство “Сокіл” (1898), хор “Боян”, товариство “Сіон” (1898), польська селянська спілка “Кулко рольниче” (перед 1897).

У 1900 р. в Підгайцях – 694 двори, 5790 жителів; 1931 р. – 830 дворів, 5743 жителі; 1939 р. – від 6000 до 10000 жителів. У 1928–1934 рр. в містечку спорудили величний Український Народний Повітовий Дім, в якому були зосереджені всі українські інституції: “Просвіта”, “Рідна Школа”, “Маслосоюз” та ін.

Під час Першої світової війни Підгайці стали при фронтовим містом, в якому лікувались хворі та поранені воюючих армій. Невмирущою славою вкрив себе Леґіон УСС у складі австро-угорської армії в битвах на річках Золота Липа і Стрипа на території тодішнього Підгаєцького повіту.

28–29 серпня 1915 р. через Підгайці проходив ІІ курінь УСС, а в місті функціонував шпиталь для поранених та хворих усусів, якими опікувався Український Жіночий допомоговий комітет із підгайчанок-українок.

3 листопада 1918 р. на площі Ринок було проголошено владу ЗУНР у Підгайцях і повіті, створено українську адміністрацію. 20 листопада 1918 р. організовано й відправлено до Львова Першу Підгаєцьку сотню УГА.

Під час Чортівської офензиви (наступу) українські війська у 1919 р. визволили Підгайці. 19 серпня 1920 р. Підгайці окупували більшовицькі війська, утворивши на Тернопільщині Галицьку СРР. Вла-
да Галревкому протрималася кілька тижнів. 21 вересня 1920 р. містом оволоділи польські війська і до 17 вересня 1939 року Підгайці належали до Другої Речі Посполитої.

1924 р. створено Повітовий союз кооператив, 1925 р. – філію Пласту; 1927 р. – осередки “Союзу Українок”, “Сокола”, КПЗУ, 1931 р. – гурток “Католицької Акції Української Молоді” тощо. Діяли футбольні клуби: український “Хортиця”, польський “Сокіл”, єврейський “Маккабі”.

У 1930 р. Підгайці, як і вся округа, постраждали від польської пацифікації. 9 вересня 1933 р. у місті був утворений Повітовий комітет допомоги голодуючим України. 1933 р. у Підгайцях друкарня Е. Вайнлєса почала видавати заснований журнал для прочан “Зарваниця” (до 1936 р. вийшло чотири річники у кольоровій м’якій обкладинці).

1934 р. здана в дію новозбудована школа для дівчат та хлопців. Певний час до 1930 р. у Підгайцях функціонувала гімназія. Діяв кінотеатр. 23 жовтня 1938 р. українці Підгайців провели демонстрацію на підтримку Карпатської України.

Від вересня 1939 р. – місто під радянською владою. Протягом 1940 р. та першої половини 1941 р. у Підгайцях працювала трикотажна фабрика “Червоний текстильник”. 11 травня 1941 р. у Підгайцях сталася “Кривава неділя”. Причина трагедії: провідник повітового Юнацтва ОУН Павло Кубай застрелив двох офіцерів Червоної армії при спробі його арешту.

Підрозділи військ НКВС та ЧА за це помстилися – розстріляли зібраних на той час допризовників з міста і району. На пам’ять про цю подію встановлено дубовий хрест поблизу місця розстрілу (1990;
автор Микола Кріпкий, майстер Іван Катерняк).

30 червня 1941 р. німецькі літаки бомбардували місто, а частини вермахту окупували Підгайці 5 липня 1941 р. 12 липня 1941 р. – проголошення незалежності України в Підгайцях, створення української адміністрації.

31 серпня 1941 р. – створення німецької адміністрації. Того ж року в Підгайцях засновано Український Допомоговий Комітет; нацисти створили ґетто. Під час німецько-радянської війни зни-
щено в місцевому ґетто понад 4 тисячі євреїв, зруйновано 70% житлового фонду, залізницю Львів–Підгайці.

Для залякування місцевого українського люду містана площі Ринок у Підгайцях німці розстріляли 4 українських підпільників, членів ОУН (2013, відкрито пам’ятну таблицю). Частини Червоної армії під час війни вступали у місто двічі – 25 березня – 4 квітня та 21 липні 1944 р. На фронтах Другої світової війни загинуло 36 чоловік, пропали безвісти – 27.

У повоєнний період функціонували харчокомбінат, млин, промкомбінат, цегельня, медичне училище (1955–1973), школа-інтернат (1945–1963).  1946 р. відкрита повітряна лінія Тернопіль–Підгайці.
Найбільша в історії України злива 13 червня 1957 р. (за 12 годин випало 276 мм опадів) завдала Підгайцям та довколишнім селам значних збитків.

Після ліквідації у 1962 р. району Підгайці та довколишні села передані до Бережанського району (1962–1991). Статус районного центру відновлено 6 грудня 1991 р. У листопаді 2011 р. на сесії Підгаєцької районної ради прийняли герб району.

Протягом 1940–1960-х рр. у Підгайцях розвивалося різьбярство. 1967 р. понад 200 декоративних тарілок місцевих митців було представлено у м. Монреаль (Канада) на виставці “Експо-67”. Всеукраїнських вершин досягли місцева футбольна команда “Нива” (1970–1980-ті рр.) і ВІА “Світозари” (1987–1995).

Пам’ятки архітектури та містобудування:

  • ринкова площа (унікальна – трикутної форми);
  • нова ратуша (1886, реконструйована у 1928–1930);
  • пам’ятка національного значення – руїни костелу Пресвятої Трійці (1634, побудований на місці
    давнього (1463), зруйнованого у 1620–1621 рр.);
  • пам’ятка національного значення – церква Успіння Пресвятої Богородиці (1650–1653), побудована на місці давнього дерев’яного храму;
  • пам’ятка національного значення – Церква Спаса (Преображення Господнього, 1772) – зразок
    галицького дерев’яного зодчества та дерев’яна дзвіниця (1893);
  • протокатедральний собор Всіх святих українського народу (2004) з пам’ятною дошкою (2007) (скульптор О. Маляр), присвяченою 105-й річниці з нагоди канонічної візитації до Підгайців Митрополита УГКЦ А. Шептицького.
  • Поблизу Успенської церкви є пам’ятний знак – металевий Хрест тверезості (1874). Аналогічний встановлений коло церкви Спаса (відновлений у 2011).
  • Збереглись: Український Народний Дім (нині тут розміщені районний Будинок культури та історико-краєзнавчий музей). На будинку встановлена меморіальна дошка (1989, скульптор З. Мігоцький) – 1959 р. тут побував поет А. Малишко;

  • літній будинок Марцеліни Чарторийської – власниці міста, меценатки, учениці Ф. Шопена;
  • польський Народний дім “Сокіл” (тривалий час тут був кінотеатр);
  • єврейський бейт га – мідраш (1807 р.); цвинтарна каплиця та вхідна брама (1891 р.);
  • в плачевному стані приміщення колишнього суду і податкового уряду (початок 20 ст.).
  • У Підгайцях є один із найкраще збережених в Україні єврейських цвинтарів (найдавніше віднайдене поховання – 1599 р., останнє – 1952 р.). Нині тут – понад 15000
    надгробків, з них більш як 50 – 17–18 ст.
  • Одна з найстаріших будівель міста, пам’ятка архітектури національного значення – синагога на вул. Лесі Українки. Будівля зведена 1627 р. як молитовний будинок і служила оборонною спорудою біля Галицької брами.

Українці зі своєю Успенською церквою захищали Львівську браму, а поляки з костелом охороняли Підгайці зі сходу. На думку дослідників, маємо унікальний випадок, коли храми різних етносів були вмонтовані в єдину оборонну систему міста.

На міському цвинтарі є братська могила воїнів Червоної армії (1955 р., реконструйована 1974 р.). Обабіч міського цвинтаря – військовий цвинтар 1914–1939 рр., що потребує реконструкції.

Споруджено пам’ятники:

  • А. Міцкевичу (1897, оновлений у 1934 і 2011 рр.);
  • Героєві Радянського Союзу Я. Топоркову і капітанові М. Зубкову (1955, реконструкція 1974 р.);
  • Т. Шевченку та жертвам сталінізму і “Кривавої неділі” (обидва – 1990);
  • Лесі Українці та ліквідаторам наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС (обидва – 2006).

Також зберігся будинок, в якому народилися польські діячі культури брати Тадеуш (1927–1992 ) і Ян Ломніцькі (1929–2002). Донині стоїть колишній повітовий шпиталь, у якому в 1894–1899 рр. працювала сестра милосердя Марта Вєцка, оголошена у 2008 р. блаженною. Нинішня міська рада розташована у віллі Хорубських – почесного громадянина міста (1921 р.), повітового лікаря Станіслава Хорубського та його сина Єжи Хорубського.

Окрім цих об’єктів, є ряд будинків 19–20 ст. – пам’яток архітектури місцевого значення. Не має аналогів мозаїка на теми Шевченкових творів на стіні будинку поряд із пам’ятником Великому Кобзареві. Є кілька пам’ятних хрестів 19–20 cт. на роздоріжжях вулиць міста.

Діють професійний аграрний ліцей, медичний коледж, гімназія, ЗОШ 1–3 ступенів, ЗОШ 1 ступення, дитячий садочок, центральна районна лікарня, центр первинної медико-санітарної допомоги, музична школа, художня школа та школа народних ремесл, 2 бібліотеки, центр позашкільної творчості, районний Будинок культури, торгові заклади.

Відомі уродженці Підгайців:

  • єврейський лікар, громадський діяч Мільх Барух (1907–1989),
  • польський релігійний діяч Станіслав Бізунь (1907–1991),
  • польський педагог, історик Іво-Криштоф Вершлєр (1932 р. н.),
  • польський військовик, правник Йозеф Войцєховський (1915–2009),
  • церковно-громадська діячка Рома Гайда (1937 р. н.),
  • релігійні діячі Василь (1894–1990.) і Мирон (1897–1992) Головінські,
  • науковець Юрій Дзядикевич (1942 р. н.),
  • священик, громадський діяч Іван Залуцький (1831–1901),
  • журналіст Григорій Жибак (1969 р. н.),
  • польський військовик Мєчислав Ковальчик (1911–1986),
  • педагог, краєзнавець, громадський діяч, перекладач Степан Колодницький (1950 р.
    н.),
  • культурно-громадська діячка Ірина Корпан (1958 р. н.),
  • ґенерал-лейтенант МВС України Богдан Криницький (1950 р. н.),
  • журналісти Анатоль (1905–2001) і Ярослав (1907–1990) Курдидики,
  • громадський діяч Семен Кучма (1881–1971),
  • письменник Леон Ліленфельд (1858 р. н.),
  • польський актор, режисер Тадеуш Ломніцький (1927–1992),
  • педагог Тимофій-Людовік Мандибур (1826–1908),
  • економіст Осип Мороз (1926 р. н.),
  • дириґент Олекса Мостовий (1906–1999),
  • консул Австро-Угорщини в Туреччині Олександр Ненич (1923 р. см.),
  • польський військовик Евґеніуш-Отто-Марцін Нойберґ (1913– р. см. невід.),
  • єврейський письменник, педагог Мордехай Ойзеркіс (1848–1913),
  • польський літературознавець, перекладач Леонард Реттель (1811–1885),
  • письменник, перекладач Михайло Рудницький (1889–1975),
  • співак Ярослав Сена (1909–1991),
  • педагог, громадська діячка Зоряна (Олександра) Сокольська (1931 р. н.),
  • художник Богдан Титла (1928 р. н.),
  • священик Ярослав Тихий (1913–1996),
  • засновник нейрохірургії Єжи-Людвік Хорубський (1902–1986),
  • австрійський музикознавець Генріх Шенкер (1868–1935),
  • посол до галицького Сейму Олекса Яворський (1896–1987),
  • ін.

Перебували: священик, громадський діяч Євстахій Гайдукевич (1884–1951), журналіст Микола Галій, історик, етнограф Яків Головацький, мандрівник Франсуа Д’ Алейрак (рр. нар. і см. невід.), військовий і державний діяч Петро Дорошенко (1627–1698), чеський поет Ярослав Дурих (1886–1962), письменник Роман Іваничук (1929 р. н.), правник, драматург Франц Коковський (1885–1940), доктор медицини Іван Недільський (1895–1970), журналіст, редактор Микола Нискоклон (1919 р. см.), польський історик Ян Островський (1947 р. н.), доктор права, посол Галицького сейму (1885–1895) Дем’ян Савчак (1847–1912), правник Роман Слюзар (1890–1952), адвокат, громадський діяч Григорій Стецюк (1887–1971), гетьман України Богдан Хмельницький (1595–1657), лікар Адам Чижевич (1841–1910), публіцист, журналіст Олекса Яворський (1896–1987).

На околиці міста є гідрологічна пам’ятка природи місцевого значення Підгаєцьке джерело (0,08 га). . Від 1999 р. оголошено об’єктом природно-заповідного фонду. Нині перебуває у віданні Підгаєцької міської ради. Над джерелом відновлено дубовий хрест на честь скасування панщини 1848 р.


БУДА – хутір, приєднаний до м. Підгайці; розташований за 2 км від нього. 1949 р. тут – 20 дворів, 79 жителів. Нині – вулиця міста.

Джерела:

Підгайці та Підгаєччина [Текст]: 350-річчю Підгаєцької битви гетьмана Петра Дорошенка присвячено : науково-краєзнавчий збірник. – Вип. 2. – / упоряд. С. Колодницький. – Тернопіль, 2017.

Колодницький, С. Підгайці [Текст]  / С. Колодницький, У Коропецька // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль, 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 367-368 : фот.

Колодницький, С. Підгайці [Текст]  / С. Колодницький, У Коропецька // Тернопільщина. Історія міст і сіл: у 3-х томах. Том 3. – Тернопіль, 2014. – С. 162-168 : фот.

Article Source

Автор:

Даний автор додав 900 публікацій.

Залишити відповідь